Тривожні валізки

Хто що збирав з собою у тривону валізку

До Львова

Взагалі ніхто з нашої сім’ї не вірив, що почнеться повномасштабна війна, аж до 24-го числа. Тому й мови про тривожну валізу не було. Але 24-го моя тітка сказала моїм батькам, щоб вони хоча б відвезли нас до Львова, якщо вже самі не поїдуть.

Коли мені сказали збиратися, я спитала:

— На скільки? Пару днів?

— Ні, як мінімум три тижні.

Хто ж знав, що наступного разу я буду в Києві аж за вісім місяців.

Тож я дістала валізу й почала збиратися. Загалом я туди нічого особливого не клала: ноутбук, одяг, книгу (яку, звісно, так і не читала) і два підручники «Go Better A2» (тому що це єдині підручники, яких не було в онлайн-форматі, тож я хотіла бути готовою, коли школа "продовжиться"). Ще я взяла іграшку для мого пса, щоб він менше хвилювався дорогою.

Взагалі я мало пам’ятаю, що тоді думала, але чітко пригадую, що серйозно це не сприймала. Можливо, просто не могла усвідомити серйозність ситуації. Коли мене розбудив брат зі словами про початок війни, я розсміялася. Коли приїхала до двоюрідної сестри, сприйняла це як ще одні канікули з нею й діяла відповідно: ми грали в якісь ігри, робили колажі тощо.

Якесь життя в рожевих окулярах: навколо вибухає початок війни, а я радію поїздці до Львова.

Тіна

Перцевий балончик

Моя тривожна валізка спочатку (16 лютого) складалася з ножів, саморобного перцевого балончика та скалки для тіста.

Того дня я впевнено крокувала до школи з намірами, що буду допомагати в побитті росіян і диверсантів!

Проте я мала того дня озвучувати персонажа в студії на Хрещатику, і мама помітила мою тривожну валізку. Отже, перша спроба тривожної валізки — провалилася...

Власта

Забрати все

Я в тривожну валізку нічого важливого не брала, бо думала, що скоро повернуся. Але десь через кілька годин після того, як ми виїхали, я хотіла повернутися і забрати все. Загалом я взяла лише ті речі, які мені було не шкода, а також гроші й документи.

У мене не було жодного уявлення, що я робитиму й де знаходитимуся, навіть була думка, що буду лазити по окопах. Урешті-решт ми виїхали в безпечне місце, а потім і за кордон.

Згодом я дізналася жахливу інформацію про Бучу та Ірпінь — міста, що були поруч із моїм. Тоді я справді пошкодувала, що залишила вдома важливі речі. Було стільки думок і варіантів, що ж станеться з моїм житлом... Але чомусь я завжди приходила до думки, що все буде гаразд. І, дякуючи ЗСУ, так і сталося.

Через пів року я повернулася додому. Пам’ятаю, що тоді відчула полегшення, розчулення, радість і, ніби, фініш. Я вкотре дякую всім, хто допоміг зберегти мою домівку та домівки інших українців.

Але є ті, хто не зміг повернутися додому. І від цієї думки мені дуже прикро й боляче. Я не хочу, щоб хтось узагалі з цим стикався...

Марія