Історії про дім
Повернімося до 23.02.22. Ми тоді ще жили в Ірпені 🤍.
Я згадую, як увечері чую слова мого тата, що біля наших кордонів стоять 100 тисяч російських солдатів. На той момент ми ще не знали, що може статися. Але того вечора ми пішли в гості до моєї хрещеної та її сім’ї. Ми пили чай, і моя хрещена сказала, що треба тікати з Ірпеня. Мама ж сказала, що навряд чи буде війна, але, на жаль, вона помилилася...
О п’ятій ранку 24.02.22 ми почули літаки над будинком. У нас було 15 хвилин на збори, бо, якби ми вийшли хоч на хвилину пізніше, застрягли б у пробці на виїзді з мого улюбленого Ірпеня. Але ми виїхали дуже швидко з рюкзаками на плечах і собаками в руках.
02.03.22 нам повідомили, що російські терористи зайшли до мого рідного Ірпеня. Вони руйнували моє місто цілих 26 днів. 28.03.22 нарешті моє місто звільнили.
Перенесемося до 24.05.22. У груповий чат нашого будинку надіслали фото, як горить наш будинок. Туди був приліт зверху, а потім його ще розстріляли з танка. Але чим завинив наш будинок російським терористам, досі невідомо.
Зараз, 15.11.24, війна все ще триває, але ми відбудовуємо нашу квартиру. Для мене мій Ірпінь завжди буде містом-героєм. Обожнюю його всім серцем 💗.
Тіна
Моє ставлення до дому після початку війни не сильно змінилося через саму війну. Але загалом ситуація така: я живу на Виноградарі, який можна назвати радянським звалищем (хоч і не буквально).
Справжнє розуміння, де я живу, прийшло не через війну, а через радісну подію — появу пса. Коли він трохи підріс, мені довелося почати його вигулювати. І тоді я зрозумів, у якому срачу я живу.
Квартира — це просто жах: узимку дуже холодно, а влітку нестерпно жарко. Будівля — зборище наркоманів і алкоголіків. Перед будинком постійно ходить якийсь алкаш, який зі всіма вітається. Спочатку це здається навіть нормально, але якщо він зайде в ліфт, то той ліфт потім хочеться просто закрити. Таке враження, що там не просто був алкаш, а вибухнула ядерна боєголовка, яка замість радіації випустила абсолютний запах жаху.
Навколишні будинки — не краще. Біля мого дому є сквер імені Скрябіна. Звучить ніби круто, але насправді це збірка алкоголіків і малих дітей. Там дуже засмічено: кістки, сміття — усе це повсюди. Гуляти в такому просторі просто неможливо.
Найгірше те, що всі там говорять російською, що додає ще більше неприємних відчуттів. Через це в мене почали з’являтися дуже нехороші думки.
Тому, якщо ви живете на Виноградарі, раджу купити навушники й затичку для носа. А якщо ви плануєте туди переїхати — краще не робіть цього заради власного спокою.
Ростик